Під час Другої світової війни німці запропонували українським селянам дерегуляцію і стимули за хорошу працю. Але аграрії вирішили просто відкупитись від нової влади.
«Корупція заважає реформам». Цю істину німці зрозуміли ще 1941-43 роках. Після того, як через власне хабарництво провалили спроби аграрних перетворень в Україні.
На початок 1940 року керівництво Третього Рейху відзвітувалось про успішне продовольче імпортозаміщення. Навіть оголосило Німеччину основою аграрного виробництва Нової Європи, котра щороку мала виробляти 100 млн тон зерна та 60 млн тон картоплі. Але у 1940 році Німеччина імпортувала 7,5% потрібного собі продовольства, у 1941 році – 8%. За 5 років війни для потреб цивільного населення країни довелось імпортувати 7,5 млн тон зерна. Число отримувачів продовольчого пайка виросло із 79,2 млн чол в 1938 до 88,8 млн. чол в 1943 році. Лише чверть усього виробленого та імпортованого зерна йшло на випічку хліба. Інша частина йшла на годівлю 23 млн голів ВРХ та 20 млн голів щороку. Для німців був сенс витрачати цінне зерно на корм худобі, бо тваринництво було потрібно і для виробництва органічних добрив - на 1941 рік ресурсів Рейху вистачало, аби на гектар ріллі дати лише 13 кг азотних добрив, 30 кг калійних солей та 10 кг фосфатів.
За І півріччя 1941 року СРСР продав Німеччині 1,1 млн тон зерна, чим закрив річну потребу Рейху в імпорті продовольства. Логічно, що керівництво Рейху хотіло наростити викачку продовольства із окупованої частини Союзу. Наці№2 Герман Герінг заявляв, що «у цій війні німецьке цивільне населення голодувати має в останню чергу». Тому за харчові справи на Сході німці взялись структуровано. Спочатку у липні 1941 року за наказом Герінга створили Центральне торговельне товариство «Схід» або ZO, аналог нашої ДПЗКУ. Центральний офіс розташовувався у Берліні, директором наглядової ради був Альфред Розенберг, основний ідеолог НСДАП у «східних справах». Також німці створили «зерновий Газпром» «Товариство використання сільськогосподарських ресурсів України». На папері ця компанія перебрала 31 тис колгоспів, 1,8 тис радгоспів із земельним банком у 2,8 млн га, та 900 машинно-тракторних станцій із парком 49,6 тис тракторів.
Німецькі солдати вивантажують ящики першої партії продуктів сільського господарства, доставленої з України в Берлін. На плакаті - напис «Перша (...) продуктів харчування. Україна-Берлін ». Фотографія зроблена на товарній станції поблизу Лертского вокзалу (Lehrter Bahnhof). фото: Военный альбом / Ernst Piper (Hrsg.) «Das Zeitalter der Weltkriege 1914—1945». Lingen Verlag. Köln, 2014.
Німці мали позитивний досвід роботи таких компаній. Наприклад, «Східне торгівельне товариство аграрного попиту» змогло відновити роботу закинутих угідь в окупованих Польщі та Франції.
Але весь оптимізм окупантів розвіявся, коли вони стикнулись із реаліями аграрного господарства України. Лише 40% трофейного реманенту та парку техніки було справним. Перед початком Другої світової війни підрадянська Україна давала втричі нижчу від німецької врожайність пшениці у 7,3 ц/га та вдвічі нижчу врожайність жита у 8,2 ц/га. Українці були незвиклі до німецьких стандартів праці в агросекторі. «Остарбайтери» згадували, що для них було дивиною збирати буряки за допомогою комбайнів та «занадто важко» було обробляти каменистий грунт в Австрії. Аграрні проблеми в Україні німці могли б завозом потрібних ресурсів та машин із Рейху. Але наприкінці 1941 року німці на наших теренах змогли налагодити роботу лише однієї залізничної гілки, якою постачали Вермахт. А у березні 1942 році колапс трапився і на залізницях самої Німеччини.
Німці не могли користуватись багатствами України без залучення місцевої робочої сили. На початок 1942 року 5 млн чол трудилось у агросекторі, 0,4 млн чол – у промисловості, без врахування військового та металургійного сектору. На побудову «шляху СС» із Галичини до Таврії на початку 1942 року залучили 110 тис військовополонених. Фактично, на потреби німецьких окупантів працювала майже ті самі 7 млн чол працівників УРСР, чисельність станом на 1940 рік. При цьому матеріальні цінності продукувало лише 20% від всього населення окупованої України. Тримати працівників напівголодними для німців також було не прийнятно. У 1940 році польських працівників перевели на мінімально необхідні 1800 калорій на день. В підсумку, окупанти ледь не залишились без робочої сили для побудови воєнних об’єктів в окупованій Польщі.
Тому німцям в Україні довелось не лише будувати окупаційний режим, але й займатись реформою аграрного сектору.
фото: gdz4you.com
Керівництво в Берліні було готовим до таких змін. Ініціатором перетворень став Герберт Баке, котрий ще 1923-24 роках написав дисертацію про можливість використання аграрних ресурсів СРСР на користь Німеччини, тобто за рік до появи на світ книги Майн Кампф Адольфа Гітлера.
У 1936-1940 роках функцонер НСДАП відповідав за перехід німецького агросектору на «військові рейки», у 1941 році став уповноваженим штабу «Ольденбург» із використання ресурсів окупованого СРСР. На початку 1942 року Баке став в.о. міністра продовольства, водночас – керівником науково-дослідного інституту продовольчого потенціалу Європи. Одразу після свого запуску установа видала «аграрний статут» для «Нової Європи», за яким рекомендувалось взагалі розпустити колгоспи на окупованій території СРСР. «Якщо ми хочемо отримати достатньо отримати продовольства, ми маємо співпрацювати з його виробниками на більш-меш добровільній основі», - міркував Баке.
Але аграрні перетворення в окупованій Україні йшли незалежно від установок Берліну.
15 лютого 1942 р. гауляйтер рейхскомісаріату «Україна» Ерік Кох ухвалив закон «Про новий аграрний лад». За цим документом, членам колгоспів дозволялось перетворювати свої об’єднання на аграрні кооперативи, за роботою яких мав наглядати управляючий, призначений окупаційною владою. Аграрні ДП та МТС залишались «державною власністю». Присадибні ділянки селян оголошувались приватною власністю.
Від відносної «аграрної» лібералізації окупаційна влада одразу перейшла до мобілізаційних заходів. Наприклад, 22 лютого 1942 року Кох видав директиву, за якою на обробку 100 тис га полів окупованої Київщини мобілізували 50 тис киян. За німецькими розрахунками, навіть при чисто ручній праці врожайність пшениці залишилась би на довоєнних 10 ц/га.
При цьому окупаційна адміністрація розуміла потребу у стимулах для українського селянства. Наприклад, за сумлінну здачу продовольства можна було окрім грошей за продукцію, отримати бонусом мінімум 0,5 л горілки та 2 коробки тютюну.
Існує поширена думка, що в окупованій Україні німецька влада хотіла залишити лише початкову шкільну освіту. Мовляв, для експлуатації ресурсів потрібне лише безграмотне населення. Але фактично німці міркували зовсім навпаки – без навчених фахівців економіка не запрацює, навіть аграрний сектор.
Тому німці почали із розгортання самоосвітніх аграрних гуртків молоді. Потім – із відкриття мережі агрономічних шкіл, найвідоміша з яких була розташована на околицях Кременчуку. Найбільшого розголосу набуло відкриття Ветеринарної школи у Києві, в якій навчання разом з практикою мало тривати 9 семестрів.
Окрім власне навчання, окупаційна адміністрація знаходила і фінансові бонуси для аграрних фахівців. Наприклад, за розцінками аграрних ДП Полтавщини, директор та старший агроном підприємства мав отримувати по 950-1100 карбованців, старший зоотехнік та механік – 900-1000 карбованців, агроном або зоотехнік – 700-800 карбованців, при середній платні в окупованій Україні у 500 карбованців. За володіння німецькою мовою бонус був 5-25% зарплати, за ефективну роботу – річна премія у три місячні зарплати.
Формально статистика свідчить, що аграрні перетворення німецької адміністрації провалились. Наприклад, посівні площі у 1941 році виросли від 8,9 млн га або ж 73% довоєнних, до 10 млн га або ж 83% довоєнних. Але врожайність зернових знизилась майже вдвічі або ж до 6,5 ц/га. А до травня 1943 року кооперативами стало тільки 12,1% колгоспів. Тому менше мільйона українського зерна щороку вистачало лише на поставки місцевим частинам німецької армії.
В історіографії це прийнято пояснювати «нещадною експлуатацією українського селянства». Але фактично, проблема була в корумпованості окупаційної адміністрації. ЇЇ працівники не мали інтересу добросовісно працювати. А українське селянство обрало шлях економічної свободи через підкуп влади, а не через дерегуляцію.
Взяття колгоспу «під опіку» німецького вермахту, серпень 1941 р. фото: flot.com
Потоки солі ведуть в Берлін
«Ostnieten». Цим терміном сучасники позначали більшу частину німецької адміністрації окупованого Сходу, що через низькі морально-ділові якості не могла влаштуватись на інших частинах Рейху. Вони щиро вірили своєму фюреру, що «Україна – це Індія для німців». Тому одразу вдались до корупції, як тільки опинились на наших теренах. Наприклад, «відкати» за деякими «схемами» вимірювались сотнями курячих яєць. За 10 кг солі з України на німецькому «чорному ринку» давали одразу 1000 рейхсмарок. А до функціонування «потоків» долучились навіть працівники німецької залізниці, які за свій «відкат» возити товар у Німеччину в кабінах своїх паротягів. На таких заробітках «хто був ніким, той швидко ставав всім», та купував автомобілі та земельні ділянки у себе на Батьківщині.
Очевидно, за такого розмаху торгових операцій німецьким окупантам не було жодного інтересу у «легальних» поставках продовольства від українських селян. Вони скористались ситуацією, і попри німецький «ордунг» вивели із земельних банків колгоспів у свою власність 6,1 млн га. Заодно – втілили давній архетип господаря на селі, незалежного від будь-якої адміністрації.
Корумпована свобода українського селянства тривала до кінця 1943 року. Повернення більшовицької адміністрації означало або примусову мобілізацію до армії, або роботу у відновлених колгоспах на умовах надзвичайного стану, без будь-яких стимулів за свою працю.
фото: hadashot.kiev.ua
Список використаної літератури
В. Гонда. Корупція в Рейхскомісаріаті «Україна»/Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей/Інститут історії України НАН України, 2015 – Вип. 17. – 246 с.
Нуссбаумер Алоїз. Примусові працівники в Пінцгау: трудові відносини в період націонал-соціалізму, життєві історії/Чернівці: Книги – ХХІ, 2015 – 192 с.
Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій ; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України, Ін-т історії Україи. – К. :Ніка-Центр, 2011. – Т. 2. – 608 с.
Максим Главацький. Селянство як об’єкт експлуатації окупантів у генеральній окрузі «Київ» (1941-1943 рр.): соціально-правовий аспект/Драгоманівські історичні студії/НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2013. – 741 с.
© ООО "Агро Онлайн", 2024, support@agro-online.com | Оферта