Як вирішити проблеми безробіття та недосконалих земельних відносин на селі? Більшовицький рецепт часів НЕПу виявився простим: змусити емігрувати з України мільйон селян.
В архівах ще лишається багато цікавих фактів, про які історики не розповіли за останні 26 років незалежності України. Наприклад, у 1925 році серед жителів Полтавщини ходила чутка, що в Парагваї з широкими обіймами чекають переселенців-аграріїв з України. А уряд цієї латиноамериканської країни готовий надати прибулим українцям податкові пільги та субсидії на ведення сільського господарства. Бували випадки, коли українські селяни таки вирушали до Парагваю, але звідти повертались ні з чим. Бо тамтешня влада нічого насправді не обіцяла українцям, і мала проблеми, як своїх громадян забезпечити роботою та землею.
Тому з Москви партійним та державним органам УСРР наказувалось «інформувати громадян про неправдивість таких чуток». Натомість, «запрошувати переселятись до Сибіру та Далекого Сходу», і «повідомляти про діяльність Всесоюзного переселенського комітету» та інших подібних структур.
Звісно, що такі «запрошення» слід тлумачити як добровільно-примусові. Але чому більшовикам потрібно було кудись переселяти українців, коли ще тривав НЕП, а Сталін не мав одноосібної влади.
«Непманам» на селі було важко
Все розпочалось на межі 1917 та 1918 років. На думку італійського історика Граціозі, у той час село стало «феодальним саморегулюючим утворенням». Тобто повністю перестало залежати від будь-якої центральної влади чи то у Києві, чи то в Петербурзі. Такого роду незалежність підкріплював «унікальний соціально-націоналістичний рух», який встиг до того часу оформитись на селі. Базою для нього були малі та середні землевласники України.
Вимоги – незалежна Україна на базі етнічного націоналізму, рівномірний розподіл поміщицької землі між селянами, відсутність державного контролю за господарською діяльністю та мінімізація податкового навантаження.
Вагу таким вимогам надавали озброєні загони самооборони з числа «атовців» Першої світової війни та 1,5 тисяч бійців регулярних повстанських загонів. У 1922 році вони успішно відбивались від влади гетьмана Скоропадського, Петлюри, білогвардійців, більшовиків та всіх інших, які не відповідали вимогам «унікального соціально-націоналістичного руху». Проте цей був неструктурованим, та не мав загальнонаціонального керівництва.
Повстанці з Холодного Яру, 1922 р. фото: territoryterror.org.ua
фото: uamoderna.com
До 1925 року ГПУ повністю нейтралізувала повстанські загони. А от малі та середні агровиробники нікуди не зникли, та продовжували створювати радянській владі неприємності. Більшовицька доктрина розвитку АПК передбачала, що землі колишніх поміщиків потрібно передати в радгоспи. Бідняків звести у артілі та колгоспи. Малим та середнім землевласникам залишили нішу кооперативів, які з часом все рівно передбачалось перетворити на колгоспи.
Для цього, у 1920 році постановою Раднаркому всі види кооперації було зведено до споживчої, що теоретично мало би нівелювати інтерес до такої форми господарювання. Але на 1922 рік в підрадянській Україні нараховувалось 323 радгоспи, 3281 колгосп та 2,7 тисяч сільськогосподарських кооперативів. На 1926 рік учасниками кооперативів були 31% українських селян, а самі кооперативи генерували 45% товарообороту по УРСР. У той час як радгоспи та колгоспи відзначались неефективним менеджментом та відсутністю капіталів для свого розвитку.
Більше того – кооператори мали нехорошу звичку будувати «схеми» на державній допомозі. Часто селяни утворювали кооператив, отримували від держави техніку на основі довгострокового кредиту, потім розпускали кооператив та одноосібно працювали на розподіленій техніці. Лишалось риторичним питання, хто тепер повертатиме гроші за трактори. Тим більш, що комуністи прагнули підтримувати кредитами сільську бідноту, свій електорат, а не заможних селян, «класових ворогів».
У 1925 році сім мільйонів українських селян мало земельний наділ менше 4 га, а 5,5 млн осіб були фактично безробітними. На початок 1921 року більше 80% селянських господарств всіх форм землеволодіння мали робочу худобу, та власноруч вели обробіток своєї ріллі. Поступово селяни відмовлялись від обробітку своєї ріллі та утримання робочої худоби, бо це було невигідно.
Вони здавали свої наділи в оренду заможнішим селянам. Теоретично, після цього можна було б йти у найми до таких орендарів. Але заможним селянам дозволяли наймати працівників лише стільки ж, як і членів їхніх родин, що також працювали в господарстві. Так, у 1925 році було лише 400 тисяч найманих працівників у приватному секторі АПК, а на 100 селянських господарств припадало лише сім найманих працівників.
Цікаво,що більшовикам за часів НЕПу доводилось вести такі ж дискусії, як і нам зараз щодо «земельного питання». Тобто, як покращити якість землекористування, але обійтись без ринку землі. Пояснимо – чим більше жителів сіл мобілізували до війська у 1915-16 роках, тим популярнішою ставала практика здачі в оренду земельних наділів незаможних селян.
Постійна зміна форми землеволодіння під час Громадянської війни не стимулювала аграріїв вкладати кошти у покращення якості землі. Після заборони більшовиками ринку ріллі та обмеження строку оренди не більш як на шість років стимули обробляти землю якісно також зникли. У середовищі українських функціонерів АПК лунали пропозиції дозволити оренду землі на 12 років, фінансово винагороджувати аграріїв за якісний обробіток, а також залучити іноземних концесіонерів для ведення агровиробництва. Але ці ідеї не були реалізовані.
Чому? Радянська влада вирішила, що зможе зняти всі описані вище проблеми простим переселенням мільйона селян з України до Сибіру та Далекого Сходу. І, таким чином одразу "вбити декілька зайців".
Навіщо перейматись якістю обробітку наявної ріллі? Можна просто розширити площу сільськогосподарської землі для обробітку. Аби не заважали «соціалістичним перетворенням на селі», «куркулів» та кооператорів запхнути на Далекий Схід, і там загнати нарешті у колгоспи.
Заодно зняти таку геополітичну проблему, як демографічне домінування Японії в регіоні. Тоді російському березі річки Амур жило 2 особи на квадратний метр. По китайський стороні, яку фактично контролювали японці – 80 осіб. Сусідня Корея і так належала Японській імперії, де жило 70 осіб на квадратний кілометр.
Вилучення заможних фермерів із складу сільських громад як «замкнених феодальних саморегульованих систем» мало нарешті підкорити село державним та партійним органам влади, а також економічному життю міст. На мові того часу це називалось «змичка міста та села».
Як платили, так і працювали
Забіжимо наперед і скажемо, що згадані вище плани більшовиків майже повністю провалились, через так званий «ексцес виконавця». За оцінкою дослідників, за 1925-1930 рр. не більше 200 тисяч українських селян вирушило до своїх нових осель.
Перемістити один мільйон чоловік на декілька тисяч кілометрів. Виділити кожному з порожнього бюджету по 900 рублів на дорогу і «на перший час». Відшукати 20 мільйонів га «вільної» землі, або ж кожному по 20 га. Забезпечити нових мешканців Далекого Сходу достатньою кількістю дефіцитних гусеничних тракторів, бо там на колісних тракторах було неможливо працювати. І це лише в масштабах України. В масштабах СРСР завдання було ще ширшим. У кожному куточку Країни Рад були «куркулі», яких треба було «запхнути» кудись подалі, бо псували статистику «соціалістичних перетворень на селі».
Для описаних вище справ у Кремлі вирішили 1925 року створити із республіканських працівників партійних органів та Наркомзему (аналогу сучасних Мінагрополітики та Держгеокадастру в одній особі) надвідомчу структуру під назвою «Всесоюзний переселенський комітет» (ВПК). Керувати установою ставили персонажів рангу наркома землеробства (міністра аграрної політики по-сучасному) РСФСР.
Повноваження також дали відповідні: власноруч формувати апарат установи, самостійно формувати кошторис апарату установи та переселенських заходів. Також – «за потреби залучати представників Наркомату шляхів сполучень та Наркомфінансів». Але проблема у тому, що ні один з керівників ВПК не пропрацював більше року. А на практиці це означало, що ВПК міг не розраховувати на повне забезпечення своїх запитів по лінії фінансового та транспортного відомств. У 1926 році бюджет переселенських заходів забезпечили на 25% або 32 млн рублів, у 1927 році – на 60%.
Виконувати вказівки від ВПК мали районні управління Наркомзему УРСР, при яких спеціально створили відділи з переселення. Працювати у таких відділах призначали фахівців-землемірів. Якщо говорити сучасними паралелями – це якби фахівців Держгеокадастру зобов’язали вирішувати проблеми біженців з окупованих районів Донбасу. При цьому без будь-якої фінансової мотивації. Керівник землевпорядної партії з 12 осіб отримував 120 рублів на місяць, керівник переселенського відділу у чотири особи штату – 80 рублів на місяць при більшому навантаженні. Частина керівників переселенських відділів постійно «бомбило» своє обласне та республіканське начальство проханнями збільшити платню та штати працівників. А інша частина діяла за принципом «як платять, так і працюємо».
Мали би вести «активну роз'яснювальну роботу серед населення» про «проблему аграрного перенаселення», і проводити семінари із особливостей землеробства на Далекому Сході. Натомість, плодили кострубатого змісту оголошення «про необхідність переселятись на Далекий Схід через малоземелля» та методички з агрономії для Сибіру та Далекого Сходу, зміст яких не відповідав дійсності.
Фінансову політику радянської влади у 1920-х роках можна сміливо окреслити відомим «дєнєг нєт, но ви дєржитєсь». Цей принцип поширювався і на фінансування переселенських заходів. Наприклад, замість допомоги у 900 рублів на особу майбутнім переселенцям радили об’єднуватись у «робочі дружини», щоб самотужки облаштуватись на новому місці. Лишати свою оселю на таких умовах не було дурних. Люди не хотіли продавати все своє майно, як того вимагала влада, а потім рушати на нове і невідоме місце оселення.
Переселенцям мали давати знижку у 75% вартості квитка для переїзду на нове місце. Але на практиці залізничники робили вигляд, що нічого такого не чули і не знають, тому треба оплачувати 100% квитка. Але дібратись до пункту призначення – півсправи. Землі, які у Москві вважали вільними, по факту були зайняті селищами старовірів, чи навіть перших втікачів від радянської влади.
За архівними документами, близько 30 тисяч заможних селян нелегально переїхали з України до Сибіру у 1928 році, тікаючи від пресингу своїх односельців з числа активістів комнезамів. А от кількість тих переселенців, що поїхали назад ні з чим, історія замовчує.
Фактично, радянські функціонери АПК провалили виконання планів із сільськогосподарського переселення з України. Замість «господарського освоєння околиць СРСР» більшовицьке керівництво перейшло до репресій проти заможного селянства. 30 січня 1930 року вийшла сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б), за якою з України мали виселити 85 тисяч сімей «куркулів» або ж 400 тисяч осіб. Керувати такою депортацією призначили партійні органи та НКВС. Буквально через два роки це обернулось неврожаєм та Голодомором 1932-33 років.
Список використаних джерел:
Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі — ЦДАВО). — Ф. 27. — Оп. 6. — Спр. 640. — Арк. 57, 58, 252.
ЦДАВО. — Ф. 27. — Оп. 6. — Спр. 641. — Арк. 37, 113, 139, 150, 168.
ЦДАВО. — Ф. 27. — Оп. 6. — Спр. 643. — Арк. 167.
ЦДАВО. — Ф. 27. — Оп. 6. — Спр. 651. — Арк. 32.
ЦДАВО. — Ф. 27. — Оп. 7. — Спр. 1131. — Арк. 252.
Грациози А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне. 1917-1933/ Пер. с англ. – М.:РОССПЭН, 2001. – 96 с.
Пиріг О.А. Неп:більшовицька політика імпровізації. – К.: Київ. нац. торг.екон. ун-т, 2001. – 274.
Полян П.М. Не по своей воле: История и география принудительных миграций в СССР / Полян П.М. — М.: Мемориал, 2001. — С. 286.
© ООО "Агро Онлайн", 2025, support@agro-online.com | Оферта