Основні закони: що говорили про аграрні питання Конституції України різних часів

Современная агрономия: прозрачная, управляемая и прогнозируемая

Подробнее

Подробнее

Основному Закону незалежної України нині виконується 21 рік. І за цей проміжок часу текст документу змінювався мінімум тричі, і це тільки в питаннях повноважень президента держави.

Вигадлива фантазія українських законотворців іноді пропонує не лише зміни в системі державної влади. Наприклад, нещодавно група депутатів зареєструвала законопроект 6326. За його текстом,  в статті 41 Конституції України мало б бути записано «основою аграрного устрою України є фермерське господарство». Комітет ВР з питань аграрної політики та земельних питань відправив ініціативу на доопрацювання. Рішення цілком раціональне – зібрати конституційну більшість у 300 голосів для нинішньої ВР є проблемою.

Але справа і у тому, що автори Конституції України у різні історичні періоди не завжди вважали за потрібне детально описувати устрій АПК нашої держави.

Конституція Пилипа Орлика 1710 року: гетьман як гарант приватної власності

Перша Конституція України, авторства гетьмана Пилипа Орлика, говорила лише про недоторканість приватної та колективної власності на землю. За текстом документу, гетьман мав слідкувати, аби козацька верхівка не вдавалась до сили у питаннях власності на землю. Тобто не бралась «не віднімати та силою не змушувати посполитих продавати землю». Йшлося також про відновлення «порушених прав та вольностей Війська Запорізького низового». Річ у тім, що мисливські та рибні угіддя Запорізької Січі на той час було окуповано військами Московії, які чинили всі можливі перепони для ведення промислу козаками. Тому очільник Гетьманщини брав на себе зобов’язання відновити лад на таких територіях, аби козаки і далі змогли ловити рибу чи полювати на звірину. Звісно, після гіпотетичного розгрому Московії Швецією, що в реаліях 1711  року виглядало сумнівно.

Пилип Орлик закріплював свій обов’язок як гаранта прав власності в державі ще й таким пунктом. За Конституцією, очільник козацької держави брав на себе право запустити перерозподіл земельних маєтностей, після закінчення війни за незалежність. Як йдеться у тексті документу, спеціально обрані комісари мало б  провести генеральна ревізію всіх маєтностей, які на той час мали можновладці. Результати ревізіі мала б розглядати Генеральна Рада при гетьманові. Ця ж Рада і мала вирішити, хто з козацької верхівки продовжував би користуватись своїми маєтками, а хто – ні.

Справа у тім, що система феодальних повинностей на Гетьманщині тоді поширювалась і на міста. Для цього до міст  тоді прикріплювалось по декілька сіл, фактично аналог нашої сучасної територіальної громади. З часом такі села разом з ріллею відійшли у володіння козацької еліти. Через це міста не змогли далі виконувати покладені повинності з наповнення державної скарбниці.

Останній 14 параграф Конституції говорив, що «нехай збирачі податків та податкові чиновники збирають до державної скарбниці тільки те мито і тільки з тих товарів, які будуть виражені у майнових угодах, нічого зайвого від купців не вимагаючи і людям бідним здирства не чинячи».

Річ в тім, що тоді продати свої продукти та придбати реманент та інші ремісницькі товари посполиті селяни могли лише на міських ярмарках. А там їх уже чатували збирачі податків, які відбирали фактично усе зароблене під приводом «наповнення скарбниці».

Національно-визвольні змагання: нема місця землі в Конституції

За словами істориків, протягом 1917-1921 років батьками-засновниками УНР та ЗУНР було розроблено одразу чотири конституційні проекти. Але власне земельні питання згадувались лише в проекті Конституції Західно-Української республіки, який було розроблено уже після захоплення Галичини поляками. Параграф 34 документу передбачав, що «Законодавство повинно негайно запропонувати земельну реформу через експропріацію великих землеволодінь та врегулювання розподілу їх серед селян».

Річ в тім, що «земельне питання» засновники ЗУНР безуспішно намагались вирішити протягом листопада 1918 – березня 1919 року. А потім відклали вирішення проблеми до «закінчення війни».

Попередній конституційний проект – «Конституція Галицької Держави» зразка 1918 року лише закріплювала недоторканість приватної власності.

Про це ж йшлось і в Конституції УНР від 28 квітня 1918 року. Документ буквально наступного дня втратив свою чинність, через гетьманський переворот Павла Скоропадського. Його Конституцією був  «Закон про тимчасовий устрій Української Держави», прийнятий 29 квітня 1918 року. Документ також також містив пункт про недоторканість приватної власності. А також, що «Напрямок і об'єднання праці окремих відомств по предметах як законодавства,  так і вищого державного управління накладаються на Раду Міністрів», стаття 34 цього документу. Така теза має для нас інтерес у тому плані, що розпорядження зокрема земельними ресурсами перекладалось повністю на Раду Міністрів, яка у своїх діях була підзвітна очільнику держави.

Конституція УРСР: земля без волі

«Земля як власність усього народу» вперше фігурує в Конституції УРСР зразка 1929 року. Пункт 4 документу проголошував всю ріллю «соціалістичною власністю», тобто «власністю усього трудового народу».

В Конституції УРСР зразка 1919 року йшлося хіба що «про ліквідацію приватної власності на землю всіх видів». Але в обох документах йшлося про позбавлення виборчих прав селян, що використовують найману працю. Таким категоріям населення також заборонялась служба у війську. Конституція УРСР 1937 року описувала різноманітніші форми власності на землю. Наприклад, селянин міг мати у своєму розпорядженні підсобну земельну ділянку, для отримання трудових доходів. Рілля, радгоспи (державні аграрні підприємства – ред.) та машинно-тракторні станції проголошувались «всенародним добром». Але колгоспи ріллю набували у навічне, безстрокове і безплатне користування.

До 1996 року Україна жила за Конституцією УРСР 1978 року. Щоправда, в текст документу протягом 1989-1996 років було внесено 27 правок. За статтею 11 згаданої вище Конституції земля була виключно державною власністю. Та ж стаття трактує, що «державна власність» означає «власність усього трудового народу». Таке поняття поширювалось і на засоби виробництва в сільському господарстві.

За статтею 17 допускалась наявність індивідуальної трудової діяльності у сфері сільського господарства. Найцікавіше виглядає стаття 22 документу, яку ми процитуємо повністю. «В Україні послідовно втілюється в життя програма перетворення сільськогосподарської праці в різновид індустріальної; розширення в сільській місцевості мережі закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування і комунального господарства; перетворення сіл у благоустроєні селища».