Як сто років тому земельне питання вирішувало долю України? Згоди не було й тоді.
За умовами Меморандуму про співпрацю з МВФ, в травні цього року Верховна Рада мала проголосувати законопроект про обіг землі сільськогосподарського призначення. Але лише 1 червня запрацювала робоча група при Кабміні з питань земельних відносин в Україні. Її завдання - напрацювати параметри ринку землі, оптимальні і для селян, і для аграріїв. Невідомо, скільки триватиме така робота. Але поки до остаточного вирішення земельного питання є ще трохи часу, варто поглянути у подібний досвід 100-річної давнини. Аби не повторити помилок часів національно-визвольних змагань 1917-1921 років.
Земельний мораторій
Центральна Рада (ЦР) фактично стала першої українською владою, котра запровадила «земельний мораторій». Трапилося це 29 вересня 1917 року, коли ЦР видала ІІ Універсал. За текстом документу, приватна власність на землю скасовувалась, а вся рілля на території України переходила у власність «трудового народу». На практиці це означало, що земельну ділянку будь-якої форми власності не можна було продавати, дарувати або ж здавати в оренду. Ріллею могли розпоряджатись лише так звані земельні комітети – чи то прототипи більшовицьких «комнезамів», чи то аналог нашого Держгеокадастру.
фото: poltava.archives.gov.ua
14 листопада 1917 року Генеральний секретаріат земельних справ (аналог нашого Мінагрополітики) доповнив ІІ Універсал заявою, що земельний мораторій від ЦР не поширюється на землевласників із земельним банком до 55 га. У тій же заяві була обіцянка «у найближчий час» розробити законопроект, який би мав нарешті запустити земельну реформу. Та пояснити громадянам обгрунтованість обмеження землеволодіння у 55 га в одні руки.
фото: zp.depo.ua
Центральна Рада вирішила закріпити свій «успіх» у земельній реформі, і у тому ж листопаді винесла на голосування обіцяний законопроект по земельним відносинам. Документ закріплював озвучені вище положення обігу землі, але обмеження у землеволодінні звузив до 40 гектар. Фракція більшовиків у ЦР проголосувала «проти» цього законопроекту, аби створити враження для електорату, що мир і землю принесе лише Ленін. Депутати від селян не зрозуміли взагалі суті положень того законопроекту, тому проголосували «проти». Соціал-демократи та безпартійні також не розуміли суті того документу, тому проголосували «за».
Нехай законопроект не набрав необхідної кількості голосів, земельний переділ на селі успішно стартував. Селяни почали ділити між собою землю поміщиків без будь-яких обмежень. Самі поміщики почали переходити у підданство іноземних держав, аби якось зберегти своє майно. А більшовики активніше та результативніше зайнялись пропагандою лозунгів «Мир-солдатам! Земля – селянам». І так за допомогою лише шести тисяч бійців взяли Київ у січні 1918 року.
Вступ більшовицьких військ до Києва. 5 лютого 1919 року. Видавництво "ВАРТО". фото: news.bigmir.net
Геополітика, гетьман та земельне питання
Німці у 1918 році намагались контролювати дії гетьмана Павла Скоропадського майже у всіх сферах державного життя України. Окрім земельної реформи.
Так трапилось, що 1915 році дехто з німецьких урядовців вирішив: населенню не вистачає картоплі для повсякденного споживання через "завелику" кількість в господарствах країни свиней, яких також годували картоплею. Тому вирішили забити одразу все поголів’я свиней. Так населення перестало б страждати від дефіциту картоплі та й отримало значні запаси свинини. В результаті майже всіх свиней в Німеччині забили, але натомість отримали лише 800 тисяч тонн м’яса. Картопля у 1916 році взагалі не вродила. На відміну від буряків.
Оскільки доставка продовольства морем була заблокована британським флотом, німцям нічого не лишалось, як перейти на бурякову дієту. Було незручно, і несмачно, і погано впливало на моральний дух населення воюючої країни.
Тому німців в Україні у першу чергу цікавило продовольство у обсязі один мільйон тонн зерна, 400 мільйонів штук яєць, 44 тисячі тонн м’яса та 32 тисячі тонн цукру за біржовою ціною на момент поставки. У перебіг земельної реформи німецький окупаційний корпус в Україні вирішив не втручатись. Мотивація проста: для стабільності Україні була потрібна земельна реформа, яка б мала задовольнити селянство та принести спокій селу. Але для стабільності потрібна була і лояльність великих землевласників як і гетьману, так і штабу німецьких військ. Відповіддю на таке протиріччя стало не втручання у процес земельної реформи.
Тому концепцію такої реформи Скоропадському «підказали» не німці, а діяльність Аркадія Столипіна на посту прем’єр-міністра Російської імперії. Гетьман, як і Столипін, прагнув створити прошарок фермерів, які б оперували невеликими земельними ділянками. Результативність їхніх господарств мала досягатись не завдяки масштабам виробництва, а його ефективності, яка мало рости за рахунок новітніх агротехнологій та сільгосптехніки. Взагалі, гетьман і хотів опиратисьу своїй внутрішній політиці саме на такий «середній клас» на селі, а не німецькі багнети та лояльність крупних землевласників.
Гетьман Павло Скоропадський.1918 рік. фото: Державний архів Чернігівської області
Для такої реформи вдалось знайти безпосереднього виконавця. Це був Василь Колокольцев, харківський вчений-агроном. Діяча призначили на посаду міністра земельних справ 10 травня 1918 року. Так трапилось, що гетьман та його адміністрація не знали слово «люстрація». Тому апарат міністерства земельних справ був укомплектований українськими есерами та іншими учасниками невдалих соціалістичних експериментів ЦР. Ті оголосили, що Колокольцев – русофіл і представник великих землевласників, тому одного дня взяли і не вийшли на роботу. Масла у вогонь долила урядова відозва від того ж 10 травня 1918 року, яку селяни зрозуміли як обіцянку роздати землю всім і безплатно, навіть безземельній голоті.
Страйк службовців міністерства земельних справ заважав зібрати потрібні статистичні дані та належно опрацювати їх. Але земельна реформа була справою нагальною. Тому уже 14 червня 1918 року було ухвалено закон “Про право продажу земель поза міськими оселями». Документ задав лише один, але важливий параметр земельної реформи Скоропадського: обсяг землеволодіння обмежувався у 30 гектар в одні руки, як для приватних землевласників, так і тодішніх агрокомпаній. Якщо хто з землевласників мав більше 30 га в одних руках, таку землю мали конфіскувати у державну власність.
Такий закон лишав неврегульованими забагато параметрів. Наприклад, спосіб відчуження землі у державну власність; ціну продажу землі; чи стосуються такі обмеження лише зернових господарств, але й скотарські господарства та цукрові заводи. Зате той документ запустив спекулятивну скупку землі.
Дмитро Донцов у своєму щоденнику "1918 рік", запис від 13 липня того року, згадує за спекулянта, котрий знайшов 69 підставних осіб для скупки земельних масивів. Таким чином, той добродій набув собі майже дві тисячі гектарів землі. Звісно, що то був не єдиний випадок спекуляції землею на теренах Української держави, просто найбільш кричущий.
Лише у вересні 1918 року було утворено Державний земельний банк, установу, яка мала займатись операціями із купівлі-продажу землі. Для його створення було виділено із держбюджету 20 мільйонів карбованців. Також для цього було конфісковано активи Дворянського земельного банку. З однієї сторони, уряд позбавив проросійські еліти одного з інструментів впливу на ситуацію в країні. З іншої сторони, Дворянський земельний банк виявився проблемним банком із «токсичними» активами. Така обставина аж ніяк не сприяла запуску роботи Держзембанку.
А далі наступив листопад 1918 року, коли гетьман Скоропадський мусив зріктися своєї посади.
Реформи за іноземними методичками
Французьку інтервенцію на південь України у січні 1919 року можна вважати поки що єдиною зафіксованою спробою тиску іноземного уряду на українську владу з приводу земельної реформи. Хоча Франція просто хотіла, аби Директорія УНР перестала забавлятись чисто більшовицькими експериментами з регулювання державної економіки в інтересах «трудящих мас». Французи після Першої Світової прагнули бути вирішальною силою в Європі, котра якраз не допустить поширення більшовизму в Європі. Тільки-но у січні 1919 року було ліквідовано про радянську Тарнобжегську республіку в Польщі, як в Угорщині постав прорадянський режим Бели Куна.
Тому французи вимагали провести нарешті земельну реформу, яка б ліквідувала поміщицьке землеволодіння, але зберігала приватну власність на малі та середні аграрні господарства. Також французи вимагали зняти з поста голови Директорії Симона Петлюру, якого небезпідставно вважали відповідальним за поширення більшовицьких практик на українських теренах.
Проблема з цією «місією МВФ при багнетах» вирішилась сама собою. Український отаман Григор’єв оголосив про свій перехід до більшовиків та самостійно скинув у море французький окупаційний корпус. Французи спіймали облизня, більшовики отримали додаткові декілька десятків тисяч багнетів. А Петлюра з Директорією залишились на місцях, та продовжили далі свої експерименти у державному будівництві.
А от уряд новопосталої Західно-Української Народної Республіки сам вирішив оглядатись на «західних партнерів». У листопаді 1918 року ЗУНР, окрім інших питань, також довелось братися і за земельне питання. Рілля в регіоні належала польським та австрійським поміщикам. А ті цілком резонно вирішили, що перебувати в регіоні їм не дуже безпечно. Тому без власників залишились значні площі ріллі. Само собою, що уряд ЗУНР намагався знайти використання такому ресурсу.
Уряд ЗУНР під час перебування в Кам'янці-Подільському, осінь 1919 року. Праворуч від центру президент ЗУНР Євген Петрушевич.фото: memory.gov.ua
Країна тоді жила лише з експорту солі та нафти у невеликих обсягах. Жити також і за рахунок збіжжя було б взагалі чудово. Різноманіття політичних партій тодішньої Галичини не сприяло одностайності у земельному питанні. Тому циркулювали одночасно і варіант "роздати всім десь по 20 гектар", і варіанти "а давайте все усуспільнимо, прям як в соціалістів". Зрештою, все закінчилось тим, що у березні 1919 року офіційно було вирішено відкласти земельне питання "до закінчення війни". Жителі Західної України були на порядок дисциплінованіші від своїх наддніпрянських співвітчизників. Тому історії не відомо про спроби галичан самостійно взятись до поділу землі, допоки уряд зволікає із земельною реформою.
Плакат Української Народної Республіки: «Чужого не хочу, а свого не віддам!». фото: Державний архів Львівської області
Але цікаво, як то все пояснювали урядові ЗМІ. «Земельна реформа, — писала з цього приводу урядова газета “Република” на початку квітня 1919 р., — заважить на взаємних відносинах до сусідів та дальших держав. Від реформи буде залежати їх прихильний чи ворожий настрій до нас. Отже, Ленін чи Вільзон (Вудро Вілсон, 28 Президент США – ред.). Коли ми не рішені, то виявимо о много більшу політичну зрілість, коли сей проблем відложимо ще на тиждень чи два». Через рік Вілсон і Ленін справді вирішували долю України, зокрема земельної реформи. Тільки Україна досі вже втратила свою незалежність.
Робота над помилками
Українська еміграційна політична публіцистика 1920-1930-хх років не бідна на рефлексії з приводу невдачі земельної реформи під час національно-визвольних змагань. Але за практичні висновки взявся лише Микола Сціборський, представник націоналістичного політичного табору. Свої погляди на земельні відносини майбутньої незалежної України він узагальнив у праці «Земельне питання», виданій у 1939 році.
Микола Сціборський.
У передмові до тексту праці Сціборський прямо прописав, що концепція ринку землі прямо залежить від політичної концепції українського націоналізму, на основі якої мала розбудовуватись держава Україна. Тому передбачалось дозволити володіння ріллею виключно українцям, а обсяг землі обмежити у 20 гектар в одні руки. Класик окремо наголосив, що мета націоналістичної ідеології - не шукати роз'єднуючих факторів, а створювати об'єднуючі. Очевидно, що обмеження по землі мали працювати на те завдання. Рілля тоді перебувала у власності або польських поміщиків, або радянських колгоспів. Тому було необхідно задовольнити запит українців на роздачу їхньої ж землі, але і уникнути надмірної концентрації ріллі в одних руках.
Зрештою, Сціборський щиро вважав, що АПК - то галузь, яка вимагає творчості від кожного окремо взятого українця, тому земельна реформа, очевидно, мала сприяти і посиленню зайнятості на селі, та перехід до одноосібних форм ведення господарства та колективних у формі аграрної кооперації. Класик окремо наголошував, що у ході земельної реформи її параметри можуть коригуватись, залежно від поточних обставин.
Інша справа, що Сціборський не зміг перейти до практичного виправлення помилок у земельному питанні, зроблених його попередниками часів УНР та Скоропадського. Після проголошення 30 червня 1941 року відновлення незалежності України німці заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших значних керівників. А самого Сціборського 30 серпня 1939 року вбили у Житомирі.
Джерела:
ПАВЛО ГАЙ-НИЖНИК Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917–1922 рр.)
Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін. ; відп. ред. В. А. Смо лій ; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.] ; НАН України, Ін-т історії Україи. – К. :Ніка-Центр, 2011. – Т. 2. – 608 с.
Роман Тимченко: ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА ЗУНР (ЗОУНР) 1919 р Український історичний збірник, Вип. 15, 2012 , ст. 105-108,
Роман Пиріг. Земельна реформа Скоропадського: спроби проведення та причини невдачі
Микола Сціборський. Земельне питання. Париж, 1939 рік
© ООО "Агро Онлайн", 2024, support@agro-online.com | Оферта