Продуктивність АПК на українських теренах суттєво нижча від Західної Європи. Реформа агросектору відбувалась під час постійних бойових дій. А в країні уже мав місце значний прошарок феодалів-корупціонерів, які опирались будь-яким перетворенням - земельна реформа часів Речі Посполітої.
Незалежна Україна не може завершити аграрну реформу протягом останніх 25 років. І серед експертів та аграріїв навіть і зараз ширяться сумніви, що «земельний мораторій» вдасться зняти з 1 січня цього року, як то хоче МВФ. Як і уряд, так і його противники говорять, що результатом земельної реформи має бути підвищення продуктивності сільського господарства та створення прошарку фермерів. Все за європейськими лекалами.
Це не перша аграрна реформа в Україні, яка має відбутись «за європейськими лекалами». І мова зараз піде навіть не про аграрну реформу прем’єра Російської імперії Петра Столипіна, а про реформу «Устава на волоки», яку проводила Велике князівство Литовське наприкінці 16 сторіччя. Напевно, єдиною відмінністю від сучасності є той факт, що Київщина, Волинь та Поділля були під владою Великого князя Литовського, під орудою якого і відбувалась ця реформа.
А от до болю знайомими можуть видатись наступні факти. Продуктивність АПК на українських теренах тоді була суттєво нижча від Західної Європи. Реформа агросектору відбувалась за лекалами італійських фахівців та під час постійних бойових дій. А в країні уже мав місце значний прошарок феодалів-корупціонерів, які опирались будь-яким перетворенням. А втілення будь-яких перетворень у життя відкладалось на дуже довгий час.
На війну треба гроші
Почати свою аграрну реформу у 16 сторіччі Литву змусила банальна порожнеча державної казни. Країна почергово воювала з Тевтонським орденом, Московією та Кримським ханством. Литва щороку платила Криму три тисячі литовських кіп. Але татари мінімум два рази на рік здійснювати набіги на українські землі, де забирали у полон майже всіх працездатних. З Московією Литва мала у другій половині 16 сторіччя цілу серію війн, котрі йшли за володінням виходом до Балтійського моря – «вікна» до багатих європейських ринків, які потребували дуже багато сировини. Тевтонцям дуже хотілось відіграти назад захоплений литовцями разом з поляками у 1466 році Данціг.
Орда повертається з ясиром. Гравюра з угорської хроніки XV ст.
Тодішнім аналогом нашого військового збору був податок «серебщина», який сплачували всі жителі Великого князівства Литовського, тільки у різних розмірах. Знать перераховувала по 100 польських злотих на рік, селяни – 15 литовських грошів, містяни – 6 грошів, безземельні піддані – по 3 гроші. Зібраної «серебщини» завжди не вистачало, аби покрити весь необхідний обсяг військових видатків. Тому великий князь литовський мусив регулярно продавати шляхті як заставу державні маєтки та двори за плату у 1-3 тисячі литовських кіп.
Вести зведений державний бюджет тоді не було прийнято, але державна казна все рівно була пустою. Тому «дірку» в бюджеті закривали різноманітними та вигадливими податками. Наприклад, посполиті платили за переїзд мостів, гребель, а також за в’їзд та виїзд із міст. Окрім цього, «дерли» за наявність худоби, та навіть за власне подвір’я та димар в хаті.
Практика показувала, що торгівля зерном дала б більше притоку грошей до казни, аніж збір податків. Деякі з литовських феодалів уже дійшли до того, щоб накопичувати своє багатство не лише через «обдиралівку», але й через торгівлю зерном, яке вирощувалось на їхніх землях. Попри невеликі обсяги поставок, буквально у декілька тисяч тонн, саме експортом зерна до Західної Європи і міцніла фінансова потуга литовської та польської шляхти. Цікаво, що і тоді основним портом для експорту збіжжя з України був Хаджібей (або Одеса), а роль посередників у торгівлі тоді виконували генуезькі купці.
Їх наслідував великий литовський князь Сигізмунд Август ІІ. Землею в той час управляла його мати, італійська королева Бона Сфорца, яка й почала реформу.
Шукайте жінку
Королева Бона Сфорца з 1518 року була другою дружиною Сігізмунда І Старого, великого князя литовського (з 1505 року) та короля польського (1506 року). Сучасники говорили про неї як жінку енергійну та заповзяту. Бона Сфорца сама стала фактичним господарем державної землі Литви, хоча формально їхнім власником був Сігізмунд І Старий. Вона також мала у своїй особистій власності декілька крупних маєтків та міста Кременець та Бар (що знаходяться нині у Тернопільщині та Вінничині).
Сігізмунд І Старий і Бона Сфорца
Бона не просто тримала у своїх руках землю. Вона активно працювала над покращенням якості господарювання у власних маєтках і для цього залучала фахівців агрономів та землемірів з рідної Італії. Саме ці фахівці і принесли на наші терени трипільну систему господарювання та спосіб обліку землі за допомогою «волоки» - міри землі, що дорівнює 21 гектару землі.
Енергійна та яскрава особистість викликала неприйняття у тамтешньої шляхти. Попри те, їй вдалось добитись у 1531 році коронації на престол Речі Посполитої її сина Сігізмунда Августа ІІ.
Втім, далі в цій історії з’являється банальний сімейний конфлікт. У 1550 році Сігізмунд Август ІІ одружується з Барбарою Радзвивіл, котра була нелюба королеві Боні. Буквально через рік Барбара помирає, і свекруху запідозрили у навмисному отруєнні.
Через атмосферу взаємної неприязні та конфліктів Бона намагалась виїхати з Литви назад до Італії. Втім її син, керманич держави, дав на це згоду лише тоді, коли Сфорца відмовилась на користь держави від всього майна у Литві та Польщі, яким вона володіла та керувала.
Але королева залишила не лише власність. Вона по собі залишила ефективні способи господарювання та персонал, який знався на цих способах. Саме це і стало підвалинами для аграрної реформи, яка перетворила українські землі на «житницю Європи».
Особливості національних реформ
Першим кроком реформи було проведення земельної інвентаризації. Землеміри мали якомога повніше встановити площу земель державного володіння та перевести їх вимір у «волок». Службовці також мали перевірити наявність у шляхти документів на право володіння землею.
Наступним логічним кроком було впорядкування фільварків – державних агрогосподарств, які займались товарним вирощуванням зерна. Не рідкими були ситуації, коли таким «зерновим фабрикам» не вистачало землі для прибутковості роботи та вирощування достатньої кількості збіжжя на експорт. Або ж фільварки розташовувались взагалі на неродючих землях. Тут і ставала у нагоді проведена інвентаризація, оскільки виникала можливість «дорізати» фільваркам потрібний обсяг землі.
Робочою силою для фільварків мали виступати так «городники» - селяни, які мали наділ у 2 гектари, чого на той час вистачало лише для того, щоб виростити продукцію для потреб сім’ї до 10 чоловік. Працювати на державних фільварках також були змушені «тяглові селяни», котрі мали у своєму розпорядженні тяглову худобу. На приблизно 0,1 га мало припадати сім родин «тяглових селян», котрі мусили відпрацьовувати 2 дні на тиждень, але повний світловий день.
Землі, які не передавали фільваркам, передавали в обробіток селянським сім’ям, що мали до 20 осіб. При цьому площа землі у розпорядженні такої родини також мала становити «волоку». Вважалось, що з обробітком такої площі землі така чисельна сім’я цілком здатна впоратись. Більш того, така «волока» передавалась родинам у вічну спадщину і навіть якщо глава сім’ї отримував кримінальне покарання, то ця земля лишалась його дружині та дітям.
Реформа передбачала обов’язковий перехід на трипільну систему господарювання. На селянських та державних полях обов’язково мали виділятись клини під озимину, ярину і толоку. При цьому нарізатися ці клини мали так, аби межі між фільварками та «волоками» проходили по посівам одних і тих же культур .Таким чином вдалося вирішити проблему роздрібленості полів.
За втіленням такої реформи слідкував сам Господар ВКЛ, але основним виконавцем був Петро Хвальчевський, державець Книшишський і Старобільський. Фактичними виконавцями реформи були ревізори, котрі мали широкі повноваження, технічними виконавцями були землеміри, які працювали у маєтках королеви Бони.
Перетворень сто років чекають
Втілення реформи затягнулось майже на 100 років. За цей час (у 1569 році) Литва та Польща навіть встигли об’єднатись у єдину державу Річ Посполиту. Для швидкого втілення реформи не вистачало фахівців та проміжку часу між війнами. Більш того, через регулярні набіги татар реформу не вдалось поширити на тодішні Київщину та Поділля.
Втім, реалізацію цієї реформи суттєво гальмували тодішні корупціонери з числа волинської шляхти. Пояснимо - ревізія землі та її переоблік на «волоки» фактично став ревізією та переобліком шляхетського стану держави. В результаті виявилось, що в країні достатньо багато самозваних шляхтичів, які не мали ні документів, щоб підтверджували ступінь шляхетства. Та шляхта, яка мала документи на підтвердження його титулу, не мала документів на право володіння землею, бо занадто часто «грішила» самочинним захопленням державної землі, яку десятками років ніхто не обліковував.
Тодішня Річ Посполита не мала свого Антикорупційного бюро, тому шляхта, помічена в крадіжках державної землі, мала всі можливості і далі продовжувати свої безчинства. Така шляхта саботувала вимоги ревізорів показувати документи на землю, засипала протестами державну канцелярію та повсякчасно протестувала проти реформи на “соймах та соймиках”.
Попри опір корупціонерів вдалось досягнути головної мети реформи. Великому князю Литовському вдалось навести лад з державними земельним банком та скарбницею і таким чином віднайти ресурси для ведення подальших воєн. Більш того - результатом реформи стало перетворення українських земель на житницю Європи. Річний обсяг експорту зерна з українських земель виріс вп’ятеро, або ж до 100 тисяч тон на рік.
Втім, головний прибуток з такої торгівлі отримували лише генуезькі посередники, які перекуповували зерно прямо в Хаджибеї.
Джерела: Економічна історія України, Т.1; Гордієнко Г. Аграрна реформа на Волині в XVI столітті, Вінніпег, 1962.
Іван Киричевський
фото: zno.academia.in.ua, azov-academy.ucoz.org, viky.com.ua, wikimedia, botan.cc
© ООО "Агро Онлайн", 2025, support@agro-online.com | Оферта